Коли війна з Іраном переходить у фазу ударів по критично важливій інфраструктурі, варто згадати одну незручну правду: Сполучені Штати вже понад сорок років знали, наскільки вразливими є їхні союзники в Перській затоці. Американська розвідка чітко усвідомлювала, що атака на опріснювальні установки може призвести до гуманітарної катастрофи, масової паніки та соціального хаосу. Проте це не зупинило Вашингтон від політики, яка провокувала саме такий сценарій.
У секретній оцінці ЦРУ від 1983 року під назвою «Вразливість опріснювальних систем Перської затоки: нова проблема безпеки» (Vulnerability of Persian Gulf Desalination Systems: An Emerging Security Issue) американські аналітики детально розписали ахіллесову п’яту арабських монархій. Документ, який сьогодні доступний у відкритому доступі на сайті ЦРУ, читається як передчуття нинішньої війни.
Що саме знала американська розвідка ще у 1983-му?
- Об’єднані Арабські Емірати, Катар і Кувейт отримували близько 80% усієї муніципальної (питної та побутової) води саме з опріснювальних установок.
- Бахрейн залежав від опріснення приблизно на 50%, причому аналітики ЦРУ прогнозували швидке зростання цієї цифри через виснаження природних підземних джерел. Сьогодні ця залежність значно вища.
- Східна провінція Саудівської Аравії — регіон, де зосереджені основні нафтові родовища і значна частина населення — отримувала понад 50% питної води завдяки опрісненню.
- Майже 90% усієї опрісненої води виробляли лише 56 установок, розташованих усього в 29 місцях уздовж узбережжя. Це означало надзвичайно високу концентрацію ризику: достатньо влучити в кілька ключових об’єктів — і постачання води для мільйонів людей опиниться під загрозою.
ЦРУ прямо попереджало: наслідки залежатимуть від ступеня залежності кожної країни та масштабу пошкоджень. Але найнебезпечнішим фактором є відсутність добре розроблених планів безпеки та надзвичайних заходів. Без них атака на опріснювачі з високою ймовірністю призведе до «національної кризи», яка може спричинити масову паніку, втечу населення та заворушення.
Особливо красномовним є порівняння з Іраном. На відміну від арабських сусідів, Іран має відносно невелике прибережне населення і величезні природні запаси прісної води. Тому, як підкреслювало ЦРУ, Тегеран практично не залежить від опріснення. Удар по його інфраструктурі не матиме такого ж руйнівного ефекту для цивільного населення, як потенційна атака на установки країн Затоки.
Минуло понад чотири десятиліття, а стратегічна вразливість лише посилилася. Країни Перської затоки стали ще більш залежними від опрісненої води через зростання населення, урбанізацію та зміну клімату. Опріснювальні установки залишаються легкими цілями для ракетних ударів, дронів чи диверсій. І саме вони вже опинилися під загрозою в поточному конфлікті.
ЦРУ ще в 1980-х чітко бачило цю «нову проблему безпеки». Воно розуміло, що опріснена вода для країн Затоки — це не просто ресурс, а питання виживання держав. У разі успішної атаки на кілька ключових заводів у найбільш залежних країнах могла виникнути ситуація, близька до гуманітарної катастрофи.
І все ж політика Вашингтона десятиліттями йшла в напрямку ескалації напруги з Іраном, залучаючи до цього своїх арабських союзників. Саудівська Аравія, ОАЕ, Бахрейн та інші країни Затоки неодноразово ставали частиною антиіранської коаліції — від санкцій і проксі-війн до відкритого військового тиску. При цьому американські стратеги чудово знали: у разі повномасштабного конфлікту їхні партнери ризикують залишитися без води набагато швидше, ніж Іран — без нафти чи електрики.
Це класичний приклад того, як геополітичні розрахунки Вашингтона часто ставлять інтереси союзників нижче за власні. Країни Затоки, які купують американську зброю на десятки мільярдів доларів і розміщують на своїй території військові бази США, фактично стали заручниками стратегії, яка передбачала можливість удару по їхній життєво важливій інфраструктурі.
Сьогодні, коли ракети вже летять у бік опріснювальних заводів і перші повідомлення про пошкодження цивільної інфраструктури з’являються в новинах, той старий секретний звіт ЦРУ звучить як застереження, яке ігнорували десятиліттями. Вода в Перській затоці — це не просто питання комфорту. Це питання стабільності цілих держав.
І той факт, що американська розвідка знала про цю вразливість ще тоді, коли нинішні лідери країн Затоки були дітьми, робить поточну ескалацію ще більш цинічною. Вашингтон підштовхував союзників до конфлікту, прекрасно розуміючи, хто саме заплатить найвищу ціну, якщо війна дійде до критичної інфраструктури.
Історія вчить, що ігнорування таких попереджень дорого коштує. Питання лише в тому, чи готові країни Перської затоки нарешті зробити висновки зі свого власного стратегічного становища — чи знову покладаються на гарантії тих, хто ще в 1983 році знав, наскільки вони вразливі.