Останніми днями київська спільнота в соціальних мережах та Telegram-каналах активно обговорює стан пішохідного “мосту-хвилі”, що з’єднує берег Оболоні з островом Оболонським. На численних фото, які ширяться мережею, чітко видно деформовані елементи огородження переправи – поручні, що виглядають викривленими, а подекуди й розірваними. Ця ситуація не могла не викликати занепокоєння серед киян, адже йдеться про об’єкт, який позиціонувався як сучасний, інноваційний і, головне, безпечний. Звісно, такі візуальні “аномалії” породили хвилю запитань: що не так із якістю будівництва? Чи врахували проєктанти особливості конструкції? І чому влада вкотре залишає більше запитань, ніж відповідей?

Ситуацію вже прокоментував архітектор “мосту-хвилі” Андрій Миргородський у розмові з журналістами. За його словами, деформації – це не привід для паніки, а радше природний процес: “Таке відбувається взимку з усіма мостами. На фото чітко видно телескопічні вставки в поручнях, які рухаються. Днями ми їх подовжимо. Це ніяк на безпеці мосту не позначається. Міст нестандартний – дуже складна конструкція, але вона абсолютно надійна”. На перший погляд, пояснення звучить логічно: мости справді зазнають сезонних змін через перепади температур, і для цього передбачені спеціальні конструктивні рішення. Проте відповідь архітектора викликає більше сумнівів, ніж ясності.

По-перше, якщо деформація – це нормальне явище, чому вона виглядає настільки критичною? Телескопічні вставки, про які говорить Миргородський, мали б компенсувати температурні коливання, але фото свідчать про те, що їхній рух вийшов за межі припустимого, спричинивши видимі викривлення. Чи не свідчить це про прорахунки на етапі проєктування? Чому ці вставки не виготовили одразу достатньої довжини, щоб уникнути подібних ситуацій? І чому проблему планують вирішувати “днями”, а не заздалегідь, до того, як вона стала предметом суспільного резонансу? Ці запитання залишаються без відповіді, а пояснення архітектора виглядає радше як спроба виправдати недоліки, ніж переконливо заспокоїти громадськість.

Варто зазначити, що деформаційні шви – це дійсно стандартний елемент у конструкції мостів. Вони призначені для того, щоб компенсувати розширення чи стискання матеріалів під впливом температури або навантажень. Проте в нормально спроєктованих спорудах такі шви не призводять до видимих деформацій, які б кидалися в очі пересічним громадянам. Посилання на те, що “таке буває з усіма мостами”, виглядає щонайменше дивно. Якщо “мосту-хвилі” притаманна настільки складна і нестандартна конструкція, як стверджує архітектор, то прорахунки в її реалізації лише підкреслюють вразливість усієї системи. І тут виникає ключове питання: чи справді цей об’єкт є “абсолютно надійним”, як запевняє Миргородський, чи це лише слова, покликані заспокоїти громадськість?

Реакція представників влади також не додає оптимізму. Замість того, щоб оперативно роз’яснити ситуацію і продемонструвати прозорість у вирішенні проблеми, вони традиційно обмежуються заявами про те, що “нічого страшного не сталося”. Такий підхід уже давно став візитівкою української бюрократії: спочатку запевнення у надійності, потім – пошук винних, якщо щось піде не так. На щастя, поки що “мостом-хвилею” ніхто не постраждав, але чи варто чекати надзвичайної ситуації, щоб переконатися в його реальній міцності? Час покаже, чи витримає конструкція випробування погодою, навантаженнями та критикою, але вже зараз зрозуміло, що довіра до цього проєкту суттєво похитнулася.

Окремо варто згадати про контекст створення “мосту-хвилі”. Цей об’єкт презентували як приклад сучасної архітектури, покликаної не лише полегшити доступ до острова, а й стати новою “візитівкою” району. Утім, перші ж серйозні випробування – зимові морози – виявили слабкі місця, які, здається, ніхто не поспішав усунути заздалегідь. Чи не є це черговим прикладом того, як амбітні проєкти втілюються поспіхом, без належного тестування та врахування всіх ризиків? І чому громада має вірити запевненням про безпеку, коли реальність – у вигляді зігнутих поручнів – говорить сама за себе?

Наостанок, ситуація з “мостом-хвилею” вкотре нагадує про системні проблеми українського будівництва та інфраструктури. Недостатня прозорість, поверхневий контроль якості, а подекуди й ігнорування очевидних ризиків – усе це вже стало звичним тлом для подібних історій. Поки що міст стоїть, і жертв немає – це головне. Але чи можна вважати його надійним у довгостроковій перспективі? І чи готові відповідальні особи визнати помилки, якщо вони таки є, а не перекладати все на “зиму” чи “складність конструкції”? Поки що кияни можуть лише сподіватися, що “хвиля” не перетвориться на символ чергового провалу. А час, як завжди, розставить усе на свої місця.