У часи, коли Україна веде найважчу війну у своїй новітній історії, коли бюджет держави тріщить від потреб армії, а звичайні громадяни рахують кожну гривню, країна стикається з кричущою несправедливістю. Пенсії в розмірі 390 тисяч гривень, які щомісяця отримують окремі колишні судді та чиновники, звучать як знущання з мільйонів українців, що виживають на мізерних виплатах у 3 тисячі гривень.
Розслідування журналістів каналу OBOZ.UA оголило проблему, про яку воліли б мовчати і влада, і контролюючі органи. Ці пенсії – не просто цифри у відомостях, а симптом глибокої соціальної несправедливості, яка, здається, стала нормою в умовах війни.
390 тисяч гривень на місяць – це понад 4,5 мільйони гривень на рік. За ці гроші можна купити розкішний будинок, звести притулок для переселенців або забезпечити амуніцією сотні військових. Натомість ці кошти осідають у кишенях людей, які вже давно вийшли з активного трудового життя, але, маючи зв’язки в системі, отримали непропорційні до заслуг привілеї.
На протилежному полюсі опиняються пенсіонери, для яких 3 тисячі гривень на місяць – це засіб виживання. Уявіть собі: люди, які відпрацювали десятки років, змушені обирати між їжею та сплатою комунальних послуг. Це не просто фінансова прірва – це моральна катастрофа для держави, яка проголошує своїми пріоритетами соціальну справедливість.
Варто запитати: як так сталося, що під час війни, коли більшість державних ресурсів спрямовано на оборону, знаходяться кошти на такі захмарні пенсії? Відповідь проста – пенсійна система в Україні давно стала заручником корупційних домовленостей.
Судді, чиновники, а часто й інші представники еліт роками створювали привілеї для самих себе. Закони, які дозволяють їм отримувати такі виплати, часто ухвалювалися в закритих кабінетах, без суспільного обговорення. І навіть зараз, коли кожна копійка бюджету є на вагу золота, ці механізми залишаються недоторканними.
Контролюючі органи, які мали б перевіряти обґрунтованість таких виплат, мовчать. Чому? Можливо, причина криється у страху перед системою, що звикла захищати своїх, а може, у небажанні “трясти човен” в умовах війни.
Але мовчання влади у цьому питанні – це співучасть. Це сигнал для мільйонів українців, що справедливість – це лише слово у промовах політиків.
Реформа пенсійної системи не може чекати. Першим кроком має стати аудит усіх пенсійних виплат, особливо тих, які перевищують певний граничний рівень. Далі – ухвалення законів, які зроблять такі виплати неможливими.
Україна не може дозволити собі підтримувати фінансовий “олімп” для обраних, особливо в часи, коли кожна гривня є питанням виживання. Це не просто про економію – це про довіру до держави.
Війна не повинна бути виправданням для привілеїв. Навпаки, вона має стати каталізатором змін, які забезпечать рівність і справедливість для кожного українця. Бо інакше ми ризикуємо програти не лише ворогу, але й самим собі.