У Києві, Львові, Тернополі, Харкові, Одесі, Кривому Розі, Івано-Франківську та Дніпрі вже кілька днів тривають акції протесту. Формально — проти «урядових змін» в Міністерстві оборони. Фактично — це добре організована кампанія підтримки звільненого Михайла Федорова, яку розкрутили його колишні медійні соратники та «креативний» десант.
Поки мітинги не набрали масового характеру, їхня справжня мета очевидна: не зміна політики, а гучна картинка для ЗМІ, тренди в соцмережах і чергова порція гніву проти влади. Класичний набір: молодь з прапорами, гасла, селфі та ретельно вибудувана інформаційна хвиля. Саме те, що вміють робити найкраще ті, кого вчора Банкова вважала «ефективними менеджерами».
Редакція вважає: саме цього і слід було очікувати. Коли ти роками призначаєш на ключові державні посади людей, чия головна компетенція — не управління, а медійна маніпуляція, рано чи пізно вони обернуть свою зброю проти тебе.
Михайло Федоров і подібні до нього «медійники» ніколи не приховували свого стилю роботи. Вони чудово збирають молодь у соцмережах, вміють створювати вірусний контент і підбурювати аудиторію. Але коли справа доходить до реального державного управління — особливо в умовах війни — їхні навички закінчуються там, де починаються стратегія, відповідальність і жорсткі системні рішення.
Результат ми бачимо зараз. Звільнення одного з ключових «молодих облич» влади моментально перетворилося на інформаційну війну всередині країни. Вчорашні «рупори Банкової» сьогодні координують акції протесту. Вчора вони розповідали про «цифрову трансформацію» та «успіхи», а сьогодні ті ж самі мережі піднімають хвилю обурення. І це не випадковість. Це закономірність.
Проблема набагато глибша за одного Федорова. Це ціла філософія управління, яку команда Зеленського впроваджувала роками: замість професіоналів — «свої» медійники, замість досвіду — лояльність і вміння «гарно подавати».
Люди, які ніколи не керували навіть середнім підприємством, опинилися на посадах, від яких залежить обороноздатність держави, мобілізація, закупівлі і тил. Вони не розуміють армії, не відчувають реальних процесів, зате досконало володіють інструментами маніпуляції громадською думкою. І тепер, коли їх починають прибирати, вони моментально перемикаються в режим опозиції.
Особливо цинічно це виглядає під час війни. Поки на фронті гинуть люди, у тилу «креативний клас» влаштовує перформанси з мітингами «на підтримку ефективного менеджера». І це не про свободу слова. Це про безвідповідальність еліти, яка звикла жити в світі лайків і охоплень, а не в реальності, де помилки вимірюються людськими життями.
Такі акції чудово грають на руку ворогу. Російська пропаганда вже активно використовує будь-які внутрішні чвари в Україні. Кожне фото з мітингу, кожен гучний заголовок про «розкол у владі» — це подарунок для кремлівських ботів і телеканалів.
Але головна небезпека навіть не в цьому. Головна небезпека — у системній деградації державного управління. Коли посади роздають не за компетенціями, а за принципом «свій — не свій» і «хто краще пише пости», країна приречена на постійний хаос. Сьогодні мітинги на підтримку Федорова, завтра — на підтримку когось іншого. А держава продовжує буксувати.
Не варто було призначати на головні посади в державі людей, які чудово вміють підбурювати молодь до протестів, але абсолютно не розуміють, як працює держава в умовах війни. Це не «свіжі обличчя» і не «нове покоління». Це небезпечний експеримент, який вже приніс надто багато шкоди.
Влада має нарешті зробити висновки. Або ми продовжуємо грати в медійні ігри, де кожен звільнений «геній» влаштовує свій маленький майдан, або повертаємося до жорсткого професіоналізму. Третього не дано.
Поки що ж ми спостерігаємо закономірний результат багаторічної політики «медіа-кратії» — коли ті, кого вчора годували з руки, сьогодні намагаються вкусити руку, яка їх годувала.
У всій цій історії найцікавіше те, що, як виявилося, проводити протести, організовувати акції та збирати мітинги — можна. Це породжує закономірні запитання щодо однакового застосування законодавства до всіх без винятку.
І це лише початок.