Офіційне повідомлення Державного бюро розслідувань (ДБР) підірвало українське суспільство: в Одесі викрили банду, до якої входили шістьо співробітників ТЦК (військкомату) та троє їхніх цивільних спільників. Травмує не просто сам факт затримання, а те, що відбувалося за зачиненими дверима: незаконне утримання, жорстокі побої, психологічний терор і навіть сексуальне насильство над чоловіками. Свій робочий чат, де узгоджувалися викрадення людей, фігуранти назвали коротко і цинічно — «Доставка».

Усіх дев’ятьох учасників схеми нарешті відправили до слідчого ізолятора (СІЗО).Але вже йдуть потуги від Областного ТЦК, щоб “замяти” цю справу. Проте за успішним звітом правоохоронців ховається страшна правда: вища влада України та Міністерство оборони місяцями заплющували очі на кричуще беззаконня, яке зрештою переросло у відвертий кримінал.

Чому мовчить Міністерство оборони?

Одеська трагедія — це прямий вирок системі контролю, якої в тилу просто не існує. Те, що військові чиновники тривалий час називали «перевищенням повноважень на місцях» або списували на «російську пропаганду», виявилося організованим бандитизмом під прикриттям погонів.

Міністерство оборони України демонструє повну відстороненість від того, що відбувається на вулицях нашої країни. Замість жорсткого нагляду та захисту прав громадян, відомство зосередилося на звітах про «цифровізацію» та електронні додатки. Проте жоден додаток не замінить законності. Поки міністр звітує про успішні реформи, у регіонах живих людей перетворюють на безправний «товар» для виконання мобілізаційних планів.

Головне питання до керівництва Міноборони: Якщо в мільйонному місті тривалий час спокійно діяла банда у формі, яка катувала та гвалтувала людей, то чим займалася внутрішня безпека міністерства? Чому реакція з’явилася лише після втручання ДБР, а не в результаті внутрішніх перевірок?

Критика на адресу центральної влади сьогодні звучить максимально гостро. Владна верхівка сама створила для ТЦК умови повної закритості та безкарності. Наділивши ці органи величезними повноваженнями, чиновники у Києві свідомо заплющили очі на методи, якими ці повноваження виконуються.

Логіка влади виглядає простою і цинічною: «Потрібен результат, а на те, як він досягається, ми закриємо очі». Саме це мовчазне благословення згори призвело до того, що окремі військкомати перетворилися на середньовічні каральні загони, де Конституція України взагалі не діє.

Більше того, залучення до мобілізації цивільних «тітушок» (тих самих трьох членів громадської організації, які допомагали викрадати людей в Одесі) — це прямий наслідок схваленого владою «силового супроводу». Держава добровільно віддала право на насильство неконтрольованим приватним особам, які відчули себе повновладними господарями чужих життів.

Руйнація держави зсередини

Жоден ворог не здатний так сильно нашкодити мобілізації та оборонному потенціалу України, як ТЦК та СП разом з ВЛК та одеський чат «Доставка». Кожен такий випадок, замовчаний профільним міністром чи проігнорований провладними медіа, повністю знищує бажання людей захищати країну та дискредитує Збройні Сили України в очах усього світу.

Неможливо воювати за демократичні цінності, якщо всередині держави працюють структури, які практикують тортури та сексуальне приниження власних громадян.

Суспільство вимагає реальних змін

Те, що конкретних виконавців відправили за ґрати — це лише ліквідація наслідків, але не причини. Чергова заміна керівників військкоматів нічого не змінить, поки не буде зламана сама система безкарності.

Суспільство чекає від Міністерства оборони та уряду негайних кроків:

1. Категорична заборона залучення будь-яких цивільних організацій, «варт» чи приватних охоронців до мобілізаційних заходів.

2. Персональна відповідальність керівництва обласних ТЦК та профільного заступника міністра оборони за кожне порушення закону з боку підлеглих.

3. Повна відкритість: надання правозахисникам та адвокатам права безперешкодного доступу до приміщень ТЦК у режимі 24/7.

Якщо вище політичне керівництво і надалі вдаватиме, що нічого не помічає, воно стане прямим співучасником знищення країни зсередини. Захист держави не може триматися на підвальному насильстві — такий шлях веде не до перемоги, а до внутрішньої катастрофи.