Україна, країна, яка хвалиться європейськими прагненнями, нарешті зробила те, що мала зробити давно: 25 лютого 2026 року Верховний Суд залишив у силі рішення нижчої інстанції, визнавши фактичні шлюбні стосунки між двома чоловіками – першим секретарем Посольства України в Ізраїлі Зоряном Кісем та громадським активістом Тимуром Левчуком. Про це повідомила NGO Insight LGBTQ. Але чи це справжня перемога для ЛГБТК+ спільноти, чи просто косметичний жест влади, яка тягне час під тиском ЄС, поки консервативні сили диктують правила?
Історія цієї пари – класичний приклад бюрократичної гомофобії, яка панує в українській державі. У червні 2024 року Зорян Кісь намагався взяти свого партнера Тимура Левчука з собою до Ізраїлю як члена сім’ї. Міністерство закордонних справ України відмовило, посилаючись на “закон”, де шлюб – це виключно союз жінки та чоловіка. Це не просто формальність: це дискримінація, закріплена в Конституції, яка досі визначає шлюб як гетеросексуальний ексклюзив. А в червні 2025 року Деснянський райсуд Києва вперше визнав пару у фактичних шлюбних відносинах – рішення, яке тепер Верховний Суд не наважився скасувати.
Але давайте не будемо плескати в долоні занадто голосно. Це не легалізація одностатевих шлюбів, не цивільні партнерства, а лише визнання “фактичних” стосунків без офіційного статусу. Пара отримає деякі права – можливо, на спадщину чи візити в лікарню, – але це крихти з панського столу. У країні, де ЛГБТК+ люди служать у ЗСУ, ризикуючи життям за свободу, влада досі не наважилася на повноцінні реформи. Під час війни націоналізм і радикалізація зростають, а атаки на ЛГБТК+ активістів стають нормою, як зазначають правозахисники. Чому? Бо релігійне лобі та ультраконсерватори блокують законопроекти про цивільні партнерства, посилаючись на “традиційні цінності”.
Європейський Союз чітко заявив: визнання одностатевих пар – обов’язкова умова для вступу України до ЄС. Але уряд тягне гуму. Новий проєкт Цивільного кодексу, зареєстрований у січні 2026 року, ризикує анулювати навіть ці судові прецеденти, створюючи правову невизначеність для транс-людей і ЛГБТК+ сімей. Це не прогрес – це саботаж. Поки сусідні країни, як Греція чи Естонія, легалізують шлюби та усиновлення для одностатевих пар, Україна ховається за війною, хоча саме війна мала б стати каталізатором змін. ЛГБТК+ солдати гинуть на фронті, але їхні партнери не мають права на пільги чи навіть на поховання.
Консервативні голоси, включаючи церкви та радикалів, кричать про “гей-пропаганду” і загрозу “сімейним цінностям”. Але яка це цінність – заперечувати права тисячам українців? Суспільство змінюється: опитування показують, що ставлення до ЛГБТК+ покращується, з 44% підтримкою одностатевих шлюбів. Проте влада, залежна від консервативних союзників, ігнорує це. Це гіпокризія: хвалитися європейськими цінностями, але триматися за радянські стереотипи, ближчі до російської гомофобії.
Рішення Верховного Суду – це перемога для Кіся та Левчука, але для спільноти – лише нагадування про неповноцінність. Час на справжні реформи: легалізацію шлюбів, захист від дискримінації та покарання за гомофобію. Інакше Україна залишиться в минулому, поки світ рухається вперед.