Світ входить у найнебезпечнішу фазу з часів холодної війни. The Economist не залишає надій: війна триватиме, Америка йде геть, а Європа ризикує розвалитися зсередини.

Початок 2026 року позначився не святковими обіцянками, а жорстокою правдою: геополітична архітектура, на якій трималася безпека останніх десятиліть, розсипається на очах. Британське видання The Economist у своєму традиційному спецвипуску «The World Ahead 2026» представило прогноз, який важко назвати втішним — це радше діагноз смертельно хворому світовому порядку.

Центральний меседж видання безжалісний: Україна залишається сама. Європа тріщить під тягарем нових викликів. Росія посилює тиск. А Дональд Трамп, повернувшись до Овального кабінету, перетворює глобальну політику на велику трансакцію, де моральні зобов’язання не мають ціни.

Трамп і доктрина «America First»: кінець ери американського захисника

Повернення Дональда Трампа до Білого дому означає не просто зміну риторики — це фундаментальний поворот у зовнішній політиці США. Видання прямо заявляє: Трамп повністю зніме з Америки відповідальність за підтримку України.

Його логіка жорстка і прагматична. У колишнього президента Джо Байдена та його європейських партнерів було майже чотири роки, аби сісти за стіл переговорів і зупинити кровопролиття. Замість цього, за версією Трампа та його оточення, Захід обрав тактику «підбурення та фінансування війни», щоб РФ не полізла далі в Європу.

Американські платники податків дедалі голосніше запитують: чому ми маємо фінансувати війни по всій планеті? Чому після чергових пакетів допомоги іншим державам нам підвищують податки? Ці питання резонують у суспільстві, втомленому від багаторічних витрат без видимого результату.

Трамп дає відповідь у стилі «America First»: Америка більше не світовий поліцейський. Не наш союзник — не наша проблема. Непередбачуваність стає інструментом, а ізоляціонізм — стратегією.

Європа: між обороною та економічним колапсом

Після відходу США Європа несподівано для себе стала головним донором України. Але це не перемога європейської солідарності — це вимушена необхідність, яка ставить ЄС перед неможливим вибором.

The Economist змальовує болючу дилему: Європі потрібно одночасно різко наростити витрати на оборону, зберегти трансатлантичні зв’язки, стимулювати економіку та боротися з гігантськими бюджетними дефіцитами. Математика проста — щось неминуче доведеться принести в жертву.

Чи зможе ЄС це витягнути? Видання скептичне, і на те є вагомі причини.

Жорстка економія, необхідна для фінансування оборони, неминуче посилить соціальне невдоволення. Коли держави скорочують соціальні програми заради танків і гармат, вулиці наповнюються протестами. А це — ідеальний ґрунт для ультраправих партій, які вже дихають у спину традиційним елітам.

Особливо загрозлива ситуація у Франції та Німеччині. Популісти використовують кожну помилку уряду, кожне підвищення цін, кожне скорочення пенсій. Вони пропонують прості відповіді на складні питання: перестаньте фінансувати чужі війни, почніть дбати про своїх.

Європа опиняється в пастці: або слабка підтримка України та втрата міжнародного авторитету, або внутрішній політичний хаос і ризик розпаду самого ЄС. Тертя між країнами-членами посилюється, консенсус тане, а єдина позиція стає все недосяжнішою.

Війна в Україні: затяжний конфлікт без світла в кінці тунелю

Найгостріший удар по надіях українців — прогноз щодо війни. The Economist не залишає місця для оптимізму: конфлікт «продовжить тліти» протягом усього 2026 року. Жодних ознак швидкого врегулювання. Жодних реальних передумов для миру.

Цифри від суперфокастерів — експертів платформи Good Judgment, які прогнозують події на основі статистичних моделей та аналізу даних — ще безжальніші: 74% ймовірність, що мирної угоди між Україною та РФ не буде до 1 січня 2027 року.

Це не просто думка чергового експерта за кавою. Це холодний математичний розрахунок, заснований на динаміці фронту, ефективності економічних санкцій, політичної волі сторін конфлікту та міжнародної кон’юнктури. Усі змінні вказують в один бік — війна триватиме.

Росія та Китай продовжать тестувати рішучість Заходу через так звані провокації в «сірій зоні» — від Арктики до Південно-Китайського моря. Це не повномасштабні військові операції, а постійний тиск на межі міжнародного права: кібератаки, диверсії, гібридні операції, порушення повітряного та морського простору.

Захід реагує повільно, невпевнено, роздрібнено. Кожна країна має власні інтереси, власні побоювання, власні червоні лінії. Путін та Сі Цзіньпін розуміють це краще за будь-кого — і майстерно експлуатують розколи.

Трампова транзакційна дипломатія: світ як бізнес-угода

Трамп не керується ідеологією чи моральними принципами — він керується угодами. Для бізнесмена, який став президентом, міжнародна політика — це велика торгівля, де все має свою ціну.

На Близькому Сході він може стримувати Ізраїль від нової ескалації в Газі. Крихкий мир там тримається саме на непередбачуваності Трампа — ніхто не знає, що він зробить наступного дня, і це змушує всі сторони бути обережнішими.

Але в Азії картина значно темніша. Заради великої угоди з Китаєм Трамп готовий пожертвувати Тайванем, поступившись Пекіну в «сірій зоні» впливу. Це не повномасштабна зрада союзника — це сигнал усьому світу: Америка більше не гарантує захист усім однаково.

Та й чи гарантувала коли-небудь? Це питання, яке давно витає в повітрі, але тепер стало особливо актуальним. Історія міжнародних відносин сповнена прикладів, коли США відступали від зобов’язань заради власних інтересів. Трамп просто робить це відкрито, без дипломатичних реверансів.

Політична буря в Америці: Конгрес проти Трампа

Восени 2026 року відбудуться проміжні вибори до Конгресу США. Суперфокастери практично впевнені: демократи отримають більшість у Палаті представників, республіканці втримають Сенат. Розділений Конгрес — класичний рецепт для політичного патo.

Але це навряд чи зупинить Трампа. Він вже довів, що може керувати країною через виконавчі укази, митну політику та прямий тиск на бізнес і союзників. Конгрес стане другорядним інструментом, а справжня влада зосередиться в Білому домі.

Демократи намагатимуться блокувати його ініціативи, проводити розслідування, тиснути через судову систему. Республіканці в Сенаті захищатимуть президента, але не завжди безумовно. Внутрішня політична війна паралізує Вашингтон саме тоді, коли світ потребує чіткої американської позиції.

Що це означає для України?

Для України 2026 рік стане справжнім тестом на виживання. Ми опиняємося в ситуації, коли основний захисник відвертається, європейська підтримка хитка, а ворог не збирається відступати.

Пасивність — більше не варіант. Очікування на допомогу, надія на чужу милість, віра в те, що хтось вирішить наші проблеми — це шлях до поразки.

Питання відкрите: чи витримаємо ми цей рік? Чи вистачить у нас сил, ресурсів, єдності, щоб протистояти одночасно на фронті та в геополітиці?

Відповідь залежить не від Трампа, не від Європи, не від прогнозів The Economist. Відповідь залежить від нас. Від того, наскільки ми готові боротися не лише зброєю, а й дипломатією, економікою, інформацією. Від того, наскільки ми здатні консолідуватися перед обличчям загрози.

2026 рік не принесе легких рішень. Він принесе лише вибір — здатися чи триматися далі. І цей вибір доведеться робити щодня, щогодини, на кожному рубежі.

Світ змінюється. Старі правила більше не працюють. Але це не означає, що ми приречені програти. Це означає, що нам доведеться боротися по-новому — розумніше, жорсткіше, без ілюзій.

Мир залишається далеким горизонтом. Війна — найімовірнішим сценарієм. Але між ними є простір для тих, хто відмовляється здаватися.

 Оbserver