У той час, коли в України триває запекла війна з російським агресором, а Збройні Сили України відчайдушно борються за кожен метр землі, у тилу розгортається інша “битва” – за справедливість і відповідальність. Ми чуємо від політиків, представників влади та самих правоохоронців мантри про те, що поліцейські не можуть масово йти на фронт, бо їхня священна місія – охороняти тил. Але реальність б’є в очі: днями у Львові небайдужі громадяни зняли на телефон, як двоє патрульних поліцейських, при повному обмундируванні, замість виконання службових обов’язків розважаються, граючи у “зоряні війни” – махаючи уявними світловими мечами, ніби вони джедаї з голлівудського блокбастера. Фізично підготовлені, озброєні, оплачувані з кишень платників податків – і ось така “служба”. Виникає риторичне питання: чому обмундированим “захисникам тилу” не можна на фронт, де гинуть тисячі, а гратися на вулицях мирних міст – можна?

Цей інцидент – не просто курйоз, а симптом глибокої системної проблеми. Поліцейські, як і всі державні службовці, дають присягу на вірність українському народові та державі. У ній чітко сказано: захищати суверенітет, територіальну цілісність і безпеку країни. Але в умовах повномасштабної війни ця присяга для багатьох з них перетворилася на зручну ширму. Замість того щоб долучатися до фронту, де бракує рук, вони “охороняють тил” – часто в спосіб, що викликає обурення. Міністр внутрішніх справ Ігор Клименко неодноразово заявляв, що масова мобілізація поліції призведе до хаосу в тилу, і що суспільна думка про “всіх на фронт” базується на “страху та нерозумінні”. Але чи не є це нерозумінням реальності з боку влади? Адже, за даними самого МВС, на фронті та в прифронтових районах перебуває лише 40-45 тисяч поліцейських – це менше половини від загальної чисельності. А Національна поліція, за офіційними даними, налічує близько 141,3 тисячі штатних одиниць, і ця цифра не зменшується, а навпаки, стабільно тримається з 2023 року, попри воєнний стан.

Критики, як-от експерт з міжнародної безпеки Тарас Жовтенко, зазначають, що відправляти поліцейських на фронт можна лише за певних умов – з адекватною заміною в тилу. Але де ця заміна? Штат поліції не скорочується, а навпаки, оптимізується під нові виклики, з акцентом на технології, але без масового перерозподілу на фронт. Водночас, пересічні українці – вчителі, IT-спеціалісти, фермери – отримують повістки і йдуть захищати країну. А поліцейські? Вони часто супроводжують представників Територіальних центрів комплектування (ТЦК), “полюючи” на чоловіків призовного віку по вулицях, ринках і громадському транспорті. Це не охорона тилу – це примус інших до фронту, поки самі залишаються в безпеці. Начальник патрульної поліції Євгеній Жуков у інтерв’ю визнає, що поліцейським “дістається критика”, але наголошує на їхній ролі в тилу. Та чи виправдовує це ігри в “джедаїв” на службі?

Суспільство кипить від таких історій. Соцмережі рясніють питаннями: “Чому навчені військовій справі люди не допомагають ЗСУ?” Адже, за словами голови Нацполіції Івана Вигівського, на фронті воює лише 17 тисяч поліцейських – кожен п’ятий. Решта – в тилу, де, як бачимо, є час на розваги. Якщо уявити, що всіх відправити на фронт, то, за словами речниці МВС Зої Вовк, країна ризикує хаосом. Але чи не є більшим хаосом така вибіркова справедливість? Поки звичайні українці платять кров’ю, “охоронці тилу” грають в ігри. Ось така вона, українська правда – гірка, як полин, і несправедлива, як війна, яку ми не вибирали.

Цей випадок у Львові має стати каталізатором для змін. Влада повинна переглянути роль поліції в воєнний час: або реформувати систему, щоб більше йшли на фронт, або припинити виправдовуватися “тилом”. Бо інакше довіра до правоохоронців, і без того підірвана, розтане, як сніг під весняним сонцем. А фронт тим часом чекає на справжніх захисників – не джедаїв з іграшковими мечами, а реальних воїнів.