Погрози замість реформ: як головний прокурор країни демонструє залежність від влади

У той момент, коли Україна відчайдушно намагається довести Європі свою готовність до членства в ЄС, генеральний прокурор Руслан Кравченко обрав шлях, гідний не демократичної держави, а авторитарного режиму. 12 грудня 2025 року, спростовуючи чутки про свою відставку, він публічно заявив: «Я знаю кожного, хто працює зараз проти мене і прокуратури як інституції. Можете не маскуватися — я за кожним прийду особисто».

Ця фраза, що звучить як цитата з кримінального трилера 90-х, а не з вуст головного правоохоронця європейської країни-кандидата, пролунала саме тоді, коли Євросоюз чітко окреслив свої вимоги до України. Лише за день до скандальної заяви Кравченка, 11 грудня у Львові, єврокомісарка з питань розширення Марта Кос та віцепрем’єр Тарас Качка презентували узгоджений план з 10 ключових реформ. Серед них — терміновий перегляд процедури призначення та звільнення генпрокурора, відновлення конкурентного відбору прокурорів на керівні посади, реформа Державного бюро розслідувань та посилення незалежності НАБУ і САП.

Замість того, щоб демонструвати готовність до цих змін, Кравченко обирає грубий тиск і погрози. Кому саме він планує «прийти особисто»? До авторів Telegram-каналів, які поширювали чутки про його відставку? Чи до антикорупційних активістів, детективів НАБУ, прокурорів САП, які розслідують справи високопосадовців? А може, до журналістів, народних депутатів чи навіть міжнародних партнерів, які наважуються вказувати на проблеми в Офісі генпрокурора?

Такі заяви — не просто емоційний сплеск, а системна демонстрація: прокуратура під керівництвом Кравченка використовується не для боротьби з корупцією, а для захисту влади та її соратників. Призначений у червні 2025 року після тривалого вакууму на посаді, Кравченко швидко скасував низку антикорупційних механізмів попередників. Його ОГП неодноразово блокувала справи НАБУ, а кадрові рішення — призначення заступників з «орбіт» впливових фігур — лише посилили підозри в політичній залежності.

Ця залежність має конкретні обриси. За даними ЗМІ та антикорупційних організацій, призначення Кравченка лобіювали сили, близькі до колишнього голови ОП Андрія Єрмака, чия тінь досі нависає над ключовими правоохоронними органами. Погрози Кравченка — це не сила, а відчай: система, яка боїться справжньої незалежності, реагує на критику репресіями.

Для Європи це не просто червоний прапорець, а гучний дзвінок. План реформ, узгоджений з Мартою Кос, прямо вимагає «очищення та перезапуску» прокуратури, конкурентних процедур призначення генпрокурора та захисту антикорупційних органів від політичного впливу. Публічні погрози від головного прокурора — це прямий виклик цим вимогам. Якщо Україна справді прагне до ЄС, такі «особисті приходи» мають стати реліктом минулого, а не нормою сьогодення.

Інакше двері до Євросоюзу зачиняться не перед окремими критиками, а перед усією країною, яка ризикує втратити шанс на європейське майбутнє через амбіції залежних чиновників. Суспільство чекає результатів у боротьбі з корупцією, а не полювання на опонентів. Час обирати: реформи чи репресії?