Контраст між офіційною риторикою та фінансовою реальністю “Укрзалізниці” досяг критичної точки, і його провідником став не хто інший, як член Наглядової ради Сергій Лещенко. Одіозний “DJ Technocrat” з трибуни Верховної Ради раптово оголосив про критичну фінансову кризу, вимагаючи від платників податків 16 мільярдів гривень компенсації. Цей заклик викликав гостре питання: чому про багатомільярдні збитки пасажирських перевезень Наглядова рада заговорила лише тоді, коли виникла нагальна потреба “освоїти” державний бюджет?
Виступ одіозного Сергія Лещенка, що відбувся 5 листопада 2025 року, став маніфестом фінансового колапсу. Він заявив, що за 9 місяців 2025 року чистий збиток “Укрзалізниці” склав понад 7,19 млрд грн, а збитки від пасажирських перевезень у 2024 році дорівнювали 18 млрд грн. Він пропонує три кроки для порятунку, ключовий з яких — 16 млрд грн з державного бюджету для компенсації збитків від пасажирських перевезень у 2026 році.
Суть критичної позиції суспільства полягає не в необхідності порятунку стратегічного підприємства, а у подвійних стандартах та часі, обраному для “відвертості”.
Протягом останніх років, поки Лещенко та його колеги у Наглядовій раді отримували багатомільйонні річні зарплати (за деклараціями, його річна зарплата в УЗ становила близько 3 млн грн), публічна риторика часто зводилася до оптимістичних заяв про реформи, прибутки та успішне функціонування “Укрзалізниці”.
Питання на 16 мільярдів: Чому керівний орган, який зобов’язаний здійснювати нагляд за фінансовою діяльністю, не бив на сполох раніше? Чи справді 18 мільярдів збитків (як заявлено за 2024 рік) виникли миттєво, чи це результат хронічних проблем, які свідомо замовчувалися, поки не виникла можливість “закрити дірку” грошима платників податків?
Критики відверто натякають: доки йшлося про “розподіл” доходів від вантажних перевезень (які історично покривали збитки “пасажирки”), проблеми були “незначними”. Але щойно війна призвела до скорочення вантажних перевезень майже на 50% (як визнав сам Лещенко), і джерело внутрішнього фінансування вичерпалося, з’явилася потреба у “допомозі платників податків”.
Ситуацію ускладнює не лише фінансовий аспект, а й публічний образ самого члена Наглядової ради. Сергій Лещенко відомий своїми частими виступами як діджей у нічних клубах.
Публікація, яка викликала обговорення, гостро критикує:
- Невідповідність: Людина, яка отримує мільйони гривень за нагляд за критичною інфраструктурою у воєнний час, має час на розкішний спосіб життя, “відпалюючи” у клубах до ранку, що контрастує із закликами про “фінансовий колапс” компанії.
- Ненапружена Робота: Зарплата у розмірі понад 240 тис. грн на місяць (за даними декларацій) дозволяє йому “не напружуючись зводити треки” та роздавати поради, тоді як тягар порятунку компанії перекладається на простих українців.
Виступ Лещенка у Верховній Раді, де він закликав “рятувати залізницю”, набуває рис політичної драми, де головний герой, сидячи на високій зарплаті, вимагає, щоб “дірку” закрили грошима платників податків.
Скептики наголошують, що в умовах війни, коли кожна бюджетна гривня має йти на оборону та соціальні потреби, вимога 16 мільярдів має бути обґрунтована максимально прозоро.
Замість того щоб сприймати цю ситуацію, як крик про допомогу, значна частина суспільства бачить у ній класичний сценарій: “війна війною, а гроші ‘тирити’ за розкладом”. Це сприймається як легалізована спроба “дерибану” бюджетних коштів під приводом стратегічної необхідності, причому робиться це особами, які роками запевняли країну, що все під контролем.
“Укрзалізниця” — це артерія країни у війні. Її порятунок, безумовно, є національним пріоритетом. Але заклики про фінансову допомогу, озвучені високооплачуваними членами Наглядової ради, виглядають цинічно, якщо не супроводжуються персональною відповідальністю за фінансовий стан, до якого компанія прийшла під їхнім наглядом. Суспільство вимагає не просто грошей, а аудиту, який пояснить, куди йшли доходи та чому Наглядова рада мовчала, коли проблеми лише наростали.