У Білій Церкві, що пульсує патріотизмом і водночас втомою від війни, стався інцидент, який виявив глибокі тріщини в системі мобілізації в Україні. На одній із центральних вулиць міста представники поліції спільно з працівниками Територіального центру комплектування та соціальної підтримки (ТЦК) намагалися затримати чоловіка. Сцена, що розгорнулася, була далека від офіційних повідомлень про “планові перевірки”: силове заламування рук, спроба примусово заштовхати людину до мікроавтобуса – у народі цей процес уже охрестили “бусіфікацією”. Проте цього разу плани правоохоронців і ТЦК зірвав натовп місцевих жителів, які стали на захист чоловіка, не дозволивши завершити затримання. Цей випадок – не просто локальна подія, а симптом глибшої кризи довіри між державою та громадянами в умовах війни.
За свідченнями очевидців, усе почалося вдень, коли група представників ТЦК разом із поліцейськими зупинила чоловіка середнього віку. За стандартною процедурою, йому, ймовірно, запропонували пред’явити документи для перевірки. Однак ситуація швидко загострилася: чоловік або не мав потрібних документів, або відмовився їх пред’являти. За словами місцевих, правоохоронці перейшли до силових методів – заламування рук і спроба примусово доставити його до мікроавтобуса. Такі дії викликали обурення перехожих. Натовп, що зібрався, почав активно протестувати, вимагаючи припинити насильство. У підсумку чоловік залишився на волі, а представники ТЦК і поліції змушені були ретируватися.
Цей інцидент – не перший і, на жаль, не останній. Подібні сцени дедалі частіше з’являються в інформаційному просторі: відеозаписи силових затримань, обурені пости в соціальних мережах, гнівні коментарі. “Бусіфікація” – термін, який народився в народі, – став символом примусової мобілізації, що сприймається багатьма як порушення прав людини. Але що стоїть за цими подіями? І чому методи, покликані зміцнити обороноздатність країни, викликають протести?
Україна вже четвертий рік протистоїть повномасштабній російській агресії. Захист держави вимагає не лише мужності, а й ресурсів – зокрема людських. Мобілізація стала необхідністю, адже ворог не зупиняється, а фронт потребує поповнення. Проте методи, якими іноді проводиться мобілізація, викликають серйозні запитання.
ТЦК, відповідальні за набір військовозобов’язаних, часто діють у спосіб, який більше нагадує каральні операції, ніж патріотичний заклик. Силові затримання на вулицях, перевірки в громадських місцях, примусове доставлення до військкоматів – ці дії створюють у суспільстві атмосферу страху й недовіри. Замість того, щоб мотивувати чоловіків добровільно ставати на захист країни, такі методи породжують відчуття, що держава розглядає громадян як ресурс, а не як партнерів у боротьбі.
У Білій Церкві натовп, який став на захист чоловіка, – це не просто спонтанна реакція. Це прояв накопиченого невдоволення. Люди бачать, як їхніх сусідів, друзів чи родичів забирають силою, без належного пояснення чи поваги до їхніх прав. І хоча більшість українців розуміють необхідність мобілізації, примусові методи викликають обурення. “Якщо ти забираєш людину, як злочинця, як вона може відчувати себе захисником?” – коментує один із місцевих жителів у соціальних мережах.
Ключове питання, яке виникає після таких інцидентів, – чи здатні примусово мобілізовані бійці ефективно захищати країну? Психологічний стан людини, яку силоміць доставили до військкомату, далека від бойового духу. Обурення, страх, відчуття несправедливості – ці емоції не сприяють формуванню патріотизму чи готовності ризикувати життям на фронті. Більше того, такі методи можуть мати протилежний ефект: замість мотивації до служби вони штовхають людей до ухилення від мобілізації чи навіть до самовільного залишення частин (СЗЧ).
Експерти з військової психології зазначають, що ефективність бійця значною мірою залежить від його мотивації. “Людина, яка йде на фронт із почуттям обов’язку чи патріотизму, має значно вищі шанси стати ефективним воїном, ніж та, яку примусили служити”, – зазначає психолог. Примусова мобілізація може забезпечити короткострокове поповнення армії, але в довгостроковій перспективі вона підриває довіру до інститутів держави та деморалізує суспільство.
Інцидент у Білій Церкві – це не лише про конфлікт між ТЦК і громадянами. Це про системну проблему, яка потребує комплексного вирішення. Ось кілька кроків, які могли б змінити ситуацію:
- Прозорість і законність. Процедури мобілізації мають бути чіткими, зрозумілими та відповідати законодавству. Громадяни повинні знати свої права та обов’язки, а ТЦК – діяти виключно в межах закону, уникаючи силових методів.
- Комунікація та мотивація. Держава має інвестувати в інформаційні кампанії, які б пояснювали важливість мобілізації та мотивували чоловіків добровільно ставати до лав ЗСУ. Історії героїв, чітке пояснення, як служба сприяє перемозі, можуть бути значно ефективнішими за примус.
- Соціальна справедливість. Одна з причин недовіри до мобілізації – відчуття несправедливості. Чому одні отримують повістки на вулиці, а інші, здається, уникають служби? Прозора система обліку та розподілу військовозобов’язаних могла б зменшити це напруження.
- Повага до прав людини. Навіть у воєнний час громадяни мають право на гідне ставлення. Силові затримання, які нагадують викрадення, лише погіршують ситуацію.
Інцидент у Білій Церкві – це не просто локальна подія, а дзеркало, яке відображає глибші проблеми в українському суспільстві. Війна з Росією вимагає єдності, мужності та самопожертви, але ці якості не можна нав’язати силою. “Бусіфікація” – це не лише образливе слово, а й символ кризи довіри між державою та громадянами. Якщо Україна хоче зберегти свою стійкість у боротьбі з агресором, необхідно переосмислити підходи до мобілізації, зробити їх більш людяними та справедливими. Тільки так можна забезпечити не лише чисельність армії, а й її дух – той, що веде до перемоги.
Ця стаття – заклик до діалогу. Захист України – це спільна справа, але вона має базуватися на взаємній повазі, а не на страху чи примусі. Біла Церква показала: люди готові стояти за справедливість. Чи готова держава їх почути?