Де корупціонери ховаються за кордоном, а президентські похвали перетворюються на ганьбу, історія Ростислава Шурми – колишнього заступника голови Офісу президента – стає справжнім символом системної гнилі в українській владі. Ще в березні цього року журналіст “Української правди” Михайло Ткач, озброєний лише камерою та журналістським чуттям, випередив антикорупційні органи України і знайшов Шурму в Німеччині. Це той самий Шурма, якого президент Володимир Зеленський публічно називав “дуже потужним та ефективним менеджером” у своїй команді. Але, як виявилося, “ефективність” цього менеджера полягала не в реформах, а в умінні вчасно зникнути з країни, залишивши за собою шлейф підозр у корупції.
Давайте розберемо цю історію по кісточках, бо вона – не просто черговий скандал, а яскравий приклад, як влада захищає своїх, навіть коли вони тікають до Європи. Після звільнення з посади заступника Андрія Єрмака минулого року Шурма не витрачав часу дарма: він виїхав з України і оселився в затишному передмісті Мюнхена. Його виправдання? “Я батько трьох дітей, маю право”. Звучіть зворушливо, чи не так? Але для людини, яка курувала всю економіку країни від імені Офісу президента, таке пояснення здається жалюгідним прикриттям. Чому б не залишитися і довести свою невинуватість у суді, якщо ти такий “потужний”?
Але правда виявилася ще гіршою. У середині липня Національне антикорупційне бюро (НАБУ) нарешті наздогнало Шурму – прямо під Мюнхеном. Обшуки в домі колишньої “правої руки” Єрмака призвели до вилучення телефону, який, ймовірно, містить компромат на цілу мережу корупційних схем. Це не просто рутинна процедура: Шурма був ключовою фігурою в економічній політиці Зеленського, і його дії могли впливати на мільярди гривень державних коштів. Чому антикорупціонери діяли так пізно? Можливо, тому що журналісти роблять роботу за них – Ткач знайшов Шурму за місяці до того, як НАБУ зрушило з місця.
І ось кульмінація цирку: ці обшуки стали “останньою краплею” для президента Зеленського. Замість того, щоб підтримати незалежне розслідування, він через тиждень підписав закон, який обмежує незалежність НАБУ та Спеціалізованої антикорупційної прокуратури (САП). Це не випадковість – це пряма реакція на загрозу для “своїх”. Зеленський, який прийшов до влади на хвилі обіцянок боротьби з корупцією, тепер підписує закони, що підрізають крила антикорупційним органам. Чи це не зрада ідеалів Майдану? Або, може, “потужний менеджер” Шурма знав забагато, щоб дозволити йому опинитися в українському суді?
Після гучних обшуків Шурма не сидів склавши руки. Він переїхав до Австрії – країни, яка зручно не екстрадує підозрюваних у корупційних злочинах. Там же, до речі, мешкає його брат, що додає історії родинного присмаку. Паралельно Шурма розгорнув кампанію маніпуляцій: намагається переконати німецьких слідчих, що все це – “політичне переслідування”. Мовляв, не передавайте вміст мого телефону українським правоохоронцям, бо це “політика”. А ще він звинувачує НАБУ в брехні німецьким колегам, аби виправдати обшук. Класична тактика корупціонерів: коли факти проти тебе, кричи про змову.
Ця прикра історія – не про одного Шурму. Вона про всю систему, де колишні топ-чиновники тікають до Європи, ховаючись за правами батьківства чи “політичними мотивами”, а президент підписує закони, що захищають їх від відповідальності. Зеленський хвалив Шурму як зірку своєї команди, але тепер мовчить, коли той ховається в Австрії. Де обіцяна прозорість? Де боротьба з корупцією? Замість цього ми бачимо, як влада підминає під себе антикорупційні органи, а журналісти – як Ткач – роблять те, що мала б робити держава.
Українці заслуговують на краще. Якщо “потужні менеджери” Зеленського ховаються в Мюнхені та Відні, то хто керує країною? Час вимагати відповідей – і не від Шурми, а від тих, хто його призначив і тепер покриває. Інакше ця корупційна карусель крутитиметься вічно, а ми платитимемо за квитки.