Нещодавно адвокатка Аніщенко повідомила, що в Україні жінки з медичною або фармацевтичною освітою, які не з’являться до територіальних центрів комплектування (ТЦК) протягом 60 днів після отримання повістки, будуть оголошені в розшук. Ця заява викликала значний суспільний резонанс, адже вона стосується не лише питань національної безпеки, а й гендерної рівності, прав людини та адміністративної практики в умовах воєнного стану. У цій статті ми розглянемо правові, соціальні та етичні аспекти цієї політики, оцінимо її наслідки та проаналізуємо, чи є вона виправданою в сучасних реаліях України.

Згідно з чинним законодавством, заклади освіти зобов’язані передавати до ТЦК інформацію про випускниць із медичною або фармацевтичною освітою. Після цього жінок автоматично ставлять на військовий облік, що передбачає їхню явку до ТЦК для проходження військово-лікарської комісії (ВЛК). У разі неявки протягом 60 днів, як зазначає адвокатка Аніщенко, їх можуть оголосити в розшук — аналогічно до чоловіків, які уникають мобілізації.

Цей механізм є частиною ширшої політики, запровадженої в Україні після початку повномасштабного вторгнення Росії у 2022 році. Згідно з Законом України “Про військовий обов’язок і військову службу”, жінки певних професій, зокрема медичних, можуть бути залучені до військової служби в умовах воєнного стану. Проте автоматична постановка на облік і загроза розшуку викликають низку запитань щодо прозорості, справедливості та практичної реалізації цієї норми.

З правової погляду, автоматична постановка жінок на військовий облік базується на чинному законодавстві, яке передбачає, що певні категорії громадян, незалежно від статі, можуть бути залучені до військової служби. Проте механізм реалізації цього процесу залишає бажати кращого. Наприклад, не всі жінки отримують належне повідомлення про необхідність з’явитися до ТЦК, що може призводити до випадків, коли особа дізнається про свій статус “у розшуку” лише постфактум.

Крім того, автоматична передача даних із закладів освіти до ТЦК викликає питання щодо захисту персональних даних. Відповідно до Закону України “Про захист персональних даних”, обробка таких даних має відбуватися за згодою суб’єкта або на підставі чітко визначених законних підстав. Хоча воєнний стан надає державі ширші повноваження, відсутність прозорого інформування громадян про передачу їхніх даних може вважатися порушенням їхніх прав.

Ще одним проблемним аспектом є санкція у вигляді оголошення в розшук. Для чоловіків, які уникають мобілізації, ця практика вже стала звичною, але її застосування до жінок, які часто не мають військової підготовки і не залучені до бойових дій, виглядає непропорційним. Це може створювати прецедент для дискримінації за гендерною ознакою, адже жінок із медичною освітою фактично прирівнюють до чоловіків, які підлягають загальній мобілізації.

Запровадження такої політики має значний вплив на суспільство. По-перше, воно може поглибити гендерну нерівність, адже медична та фармацевтична сфери в Україні традиційно мають високий відсоток жінок. Таким чином, ця норма непропорційно зачіпає саме жінок, тоді як інші професії, де переважають чоловіки, не підпадають під аналогічні вимоги.

По-друге, загроза оголошення в розшук може викликати страх і недовіру до державних інституцій. Жінки, які не мають наміру ухилятися від обов’язків, але не були належним чином поінформовані, можуть опинитися в ситуації, коли їхнє життя ускладнюється через адміністративні санкції. Це може призвести до зростання соціальної напруги, особливо в умовах, коли суспільство вже переживає значний стрес через війну.

По-третє, ця політика може вплинути на професійну сферу. Медичні та фармацевтичні працівники є критично важливими для функціонування системи охорони здоров’я, особливо в умовах війни. Масова постановка жінок на військовий облік і потенційна мобілізація можуть призвести до дефіциту кадрів у цивільній медицині, що негативно позначиться на якості медичних послуг для населення.

З етичної точки зору, примусова постановка жінок на військовий облік і загроза розшуку викликають серйозні запитання. Чи є справедливим змушувати жінок, які обрали медичну професію з гуманістичних міркувань, брати участь у військових процесах? Чи є етичним прирівнювати їх до чоловіків, які підлягають загальній мобілізації, враховуючи, що більшість жінок не мають військової підготовки?

Крім того, автоматична передача даних із закладів освіти до ТЦК без попередньої згоди жінок порушує принцип автономії особи. У демократичному суспільстві громадяни мають право знати, як і чому використовуються їхні персональні дані, а також мати можливість оскаржувати такі дії.

Замість карального підходу, який передбачає оголошення в розшук, держава могла б запровадити більш прозорі та добровільні механізми залучення жінок до військової служби. Наприклад:

1. Інформаційні кампанії: Проведення широкої роз’яснювальної роботи про необхідність постановки на облік, її мету та наслідки. Це могло б зменшити кількість випадків неявки через незнання.

2. Добровільний принцип: Дозволити жінкам із медичною освітою самостійно вирішувати, чи хочуть вони брати участь у військовій службі, замість автоматичної постановки на облік.

3. Покращення комунікації: Забезпечити чітке та своєчасне інформування про необхідність явки до ТЦК, наприклад, через офіційні листи або електронні повідомлення.

4. Підтримка медичних працівників: Замість примусової мобілізації держава могла б зосередитися на створенні умов для добровільної участі, наприклад, шляхом надання додаткових соціальних гарантій або фінансових стимулів.

Обов’язкова постановка жінок із медичною та фармацевтичною освітою на військовий облік є логічним кроком у контексті потреб національної безпеки, але її реалізація викликає серйозні правові, соціальні та етичні питання. Автоматична передача даних, недостатня інформованість і загроза оголошення в розшук створюють ризики порушення прав людини, поглиблення гендерної нерівності та зростання недовіри до державних інституцій.

Для ефективного розв’язання цього питання держава має переглянути механізми реалізації політики, зробити їх більш прозорими та орієнтованими на добровільну участь. У часи війни єдність суспільства є ключовим фактором успіху, а це можливо лише за умови справедливого і гуманного підходу до всіх громадян, незалежно від статі чи професії.