Політика DEI — різноманітність, рівність, інклюзія — стала не просто корпоративним трендом чи академічною доктриною, а справжньою ареною для запеклих ідеологічних битв. Соціолог Віктор Вахштайн у своєму аналізі називає DEI одним із ключових чинників радикалізації правих лібералів, які бачать у цій політиці загрозу універсальним принципам справедливості та меритократії. Чи є DEI інструментом прогресу, чи, навпаки, механізмом зворотної дискримінації? Розбираємося в причинах і наслідках цього феномену.
DEI виникла як відповідь на історичні несправедливості — нерівність у доступі до освіти, роботи, можливостей. Її мета здається благородною: забезпечити представництво всіх груп суспільства, від расових і етнічних меншин до людей із різними конфесійними чи гендерними ідентичностями. Проте на практиці DEI часто втілюється через квоти та преференції, які, на думку критиків, підривають основи меритократії — системи, де успіх залежить від особистих здобутків і талантів.
Вахштайн зазначає, що для правих лібералів DEI — це не просто хибний шлях до рівності, а прямий виклик універсалізму. Універсалізм, який вони відстоюють, передбачає, що всі люди оцінюються за однаковими критеріями, незалежно від їхньої ідентичності. Натомість DEI, на їхню думку, вводить подвійні стандарти: статтю в престижному науковому журналі можуть опублікувати не через її якість, а через те, що автор належить до «правильної» меншини. Такі звинувачення дедалі частіше лунають на адресу провідних академічних інституцій, зокрема Гарвардського університету.
DEI стала центральним об’єктом культурних війн, які розколюють Західне суспільство. Праві ліберали, які раніше виступали за свободу слова, ринкову економіку та індивідуалізм, дедалі частіше переходять до радикальніших позицій. Чому? Вахштайн пояснює: для них DEI — це не просто політика, а символ ширшої ідеологічної боротьби. Вони бачать у ній спробу замінити об’єктивні критерії суб’єктивними, що веде до несправедливості.
Критики DEI стверджують, що замість подолання дискримінації ця політика створює нову форму нерівності — зворотну дискримінацію. Наприклад, коли компанії чи університети встановлюють квоти для найму чи вступу, це може призводити до того, що більш кваліфіковані кандидати відхиляються на користь тих, хто відповідає певним демографічним критеріям. Такі практики викликають обурення серед тих, хто вірить у справедливість, засновану на заслугах.
Особливо гострою критиці піддаються академічні інституції, які, за словами Вахштайна, дедалі частіше звинувачують у пріоритеті ідентичності над якістю. Гарвардські журнали, наприклад, стали символом цієї проблеми. Якщо раніше публікація в таких виданнях вважалася вершиною наукової кар’єри, то тепер дехто стверджує, що рішення про публікацію може залежати від расової чи етнічної належності автора. Це породжує недовіру до академічної системи та підживлює скептицизм щодо її об’єктивності.
Для правих лібералів DEI — це не просто помилка, а загроза цінностям, які вони вважають основою процвітаючого суспільства. Вони бачать у цій політиці спробу зруйнувати принципи, які забезпечували прогрес: конкуренцію, індивідуальну відповідальність, об’єктивність. Як наслідок, їхня риторика стає дедалі гострішою, а позиції — радикальнішими. Вони дедалі частіше об’єднуються з консервативними силами, які також критикують DEI, але з інших причин, наприклад, через захист традиційних цінностей.
Ця радикалізація має ширші наслідки. Вона поглиблює суспільний розкол, перетворюючи дебати про DEI на поле бою між «прогресивними» та «традиційними» цінностями. У таких умовах компроміс стає майже неможливим, а діалог замінюється взаємними звинуваченнями.
DEI, безумовно, має своїх прихильників, які вважають її необхідним інструментом для виправлення історичних несправедливостей. Проте критика, озвучена Вахштайном, вказує на реальні проблеми: як забезпечити рівність, не жертвуючи справедливістю? Чи можливо поєднати принципи меритократії з необхідністю інклюзії? Ці питання залишаються відкритими.
Одне очевидно: доки DEI залишається в центрі культурних війн, вона продовжуватиме розділяти суспільство. Для розв’язання цієї проблеми потрібен відкритий діалог, який враховує як прагнення до справедливості, так і занепокоєння щодо втрати універсальних принципів. Без цього ми ризикуємо загрузнути в ідеологічному протистоянні, де переможців не буде.