Поки Україна бореться за свою свободу, на окупованих територіях російські нелюди продовжують катувати людей за те, що ті сміють залишатися українцями. На Харківщині поліцейські ідентифікували чергових трьох військовослужбовців РФ, які влаштовували пекло для місцевих жителів. Ці покидьки, що присягнули на вірність так званому «міністерству державної безпеки ЛНР» — ви тільки вдумайтесь у цю назву, ніби з дешевого шпигунського серіалу! — катували людей, погрожували розстрілом і намагалися вибити з них українську душу. Їхні імена поки не називають, але заочні підозри вже вручені. І знаєте що? Їм світить довічне. Хоча чи здатна будь-яка кара компенсувати зламані життя?
Ці троє — не просто рядові солдати, а зрадники, які свідомо перейшли на бік ворога. Вони входили до збройних формувань, що тероризували Харківщину під час окупації, зокрема місто Ізюм. Офіційно — представники «міністерства державної безпеки» самопроголошеної «ЛНР», а по факту — банда садистів, які отримували насолоду від чужого болю. Їхня «місія» полягала не лише в утриманні захоплених територій, а й у залякуванні тих, хто не збирався коритися окупантам. І вони, здається, вважали себе мало не месниками за «рускій мір». Тільки от їхні методи — це не героїзм, а мерзенна жорстокість, гідна хіба що найтемніших сторінок історії.
Один із задокументованих епізодів — це просто сценарій для фільму жахів, але, на жаль, реальність. Уявіть: понад 30 мирних жителів ховаються в бомбосховищі від російських обстрілів. Люди тремтять від страху, сподіваючись вижити під градом снарядів. І тут з’являються ці «визволителі» — озброєні до зубів, з палаючими ненавистю очима. Вони вибирають одну жертву — чоловіка, який не приховував своєї української позиції. Його силою витягли з укриття, ніби здобич на полюванні. За що? За те, що він не зламався, не став на коліна перед окупантами, не зрадив свою країну.
Далі — суцільний кошмар. Спочатку його били — руками, ногами, прикладами, як дикі звірі, що зірвалися з ланцюга. Потім заштовхали в машину й увімкнули електрошокер, щоб додати «гостроти» до своїх знущань. Упродовж цілого дня ці нелюди катували чоловіка, влаштовуючи йому імітацію розстрілу. Уявіть: ви стоїте перед дулом автомата, чуєте клацання затвора, а ці виродки сміються, чекаючи, поки ви зречетесь усього, у що вірите. Їхня мета — не просто фізично знищити, а зламати дух, змусити жертву відректися від України. Але він не скорився. І це, мабуть, найбільше бісило цих покидьків.
Ці троє — лише верхівка айсберга. Тортури, погрози, імітація страт — це не поодинокі випадки, а система, яку Росія принесла на нашу землю. Вони називають це «встановленням порядку», але насправді це терор, спрямований на знищення будь-якого спротиву. Ізюм, Харківщина, інші окуповані міста — скрізь одна картина: знущання над цивільними, катівні в підвалах, зґвалтування, розстріли. І все це — під прапором «захисту російськомовних» чи іншої маячні, якою Кремль годує своїх прибічників.
А що таке «міністерство державної безпеки ЛНР»? Це навіть не пародія на силову структуру — це збіговисько маргіналів, які отримали зброю й владу над беззахисними. Їхня «безпека» — це безпека для окупантів, а не для людей. І ці троє — живе втілення цієї гнилої системи, де людське життя нічого не варте, а садизм — норма.
Зараз цим трьом висунуто заочні підозри. Їм загрожує довічне ув’язнення — максимальна міра, яку передбачає українське законодавство за воєнні злочини. Але чи достатньо цього? Чи здатне будь-яке покарання повернути жертвам втрачене здоров’я, спокій, віру в справедливість? Ці покидьки не просто катували одного чоловіка — вони намагалися розчавити цілу націю, знищити її дух. І таких, як вони, сотні, якщо не тисячі, досі розгулюють окупованими територіями чи ховаються в Росії, сподіваючись уникнути кари.
Поки що їх судитимуть заочно — вони, звісно, не поспішають здаватися українському правосуддю. Але кожен новий ідентифікований злочинець — це крок до того, щоб світ побачив справжнє обличчя російської агресії. І рано чи пізно, чи то в Гаазі, чи в українській в’язниці, вони відповідатимуть. Бо Україна не пробачає тих, хто топче її людей.
Ця історія — не просто черговий звіт поліції. Це крик про те, що відбувається там, де ступає нога окупанта. Поки ми читаємо новини чи скаржимося на побутові незручності, десь на Харківщині, Донеччині, Херсонщині людей катують за те, що вони говорять українською, слухають гімн чи просто не хочуть бути рабами. І ці троє — не виняток, а правило. Російська армія, «ЛНР», «ДНР» — усі ці структури просякнуті ненавистю до всього українського. І кожен, хто мовчить про це, стає співучасником.
Поліція зробила свою справу — викрила злочинців. Але де реакція світу? Де гнівні заяви міжнародних організацій? Де санкції проти тих, хто плодить таких садистів? Ці троє мають стати не просто підозрюваними, а символом того, з чим ми боремося. Бо допоки вони й подібні до них на волі, ніхто з нас не може почуватися в безпеці.
Харківщина пережила окупацію, але рани від неї кровоточать досі. Історія цього чоловіка з бомбосховища — лише одна з тисяч. А тих, хто її спричинив, усе ще забагато. Довічне ув’язнення для цих трьох — це мінімум, якого вони заслуговують. Але справжня справедливість настане лише тоді, коли кожен окупант, кожен кат, кожен зрадник відповість за свої злочини. А поки що ми маємо пам’ятати: за кожною такою історією — реальні люди, реальний біль і реальна боротьба. І ми не маємо права її програти.