Поки українські воїни тримають фронт проти зовнішнього ворога, всередині країни розростається інший, не менш небезпечний фронт — свавілля та безкарність у тилових структурах. Чергова трагедія на Закарпатті, де після перебування в територіальному центрі комплектування та соціальної підтримки (ТЦК та СП) загинув 29-річний чоловік, є не просто «трагічним інцидентом». Це системний діагноз військовій вертикалі та особисто міністру оборони Михайлу Федорову.

Хроніка «раптової» смерті: від ТЦК до реанімації

Офіційні сухі звіти повідомляють: Державне бюро розслідувань (ДБР) розпочало досудове розслідування за фактом смерті молодого чоловіка. Що стоїть за цими словами?

• 29 років — вік загиблого, у якого попереду мало бути все життя.

• Критичний стан — саме в такому вигляді чоловіка госпіталізували з ТЦК після «раптової» зупинки серця.

• Кома і смерть — кілька днів лікарі боролися за його життя, але хлопець помер, так і не прийшовши до тями.

У медіа та соцмережах миттєво поширилася інформація про ймовірне застосування до затриманого жорстокого фізичного насильства. І хоча крапку в справі має поставити судово-медична експертиза, закономірність таких випадків по всій країні вже давно вийшла за межі поодиноких ексцесів.

Facebook-правосуддя: чому ДБР ворушиться лише після лайків?

Найбільш огидним у цій ситуації є алгоритм роботи наших правоохоронних та контролюючих органів. ДБР відкрило провадження виключно після того, як скандал вибухнув у соцмережах.

В Україні сформувалася страшна й цинічна тенденція: закон починає діяти лише тоді, коли відео звірств або інформація про смерть набирають сотні тисяч переглядів, а обурення суспільства загрожує перерости у бунт.

Якщо ж трагедія відбулася тихо, без камер смартфонів — система успішно «пережовує» і ховає кінці в воду. Правоохоронці реагують не на факт злочину, а на рівень суспільного резонансу. Це не правосуддя — це кризовий менеджмент і спроба загасити пожежу.

Мовчання та бездіяльність міністра Федорова: покривання чи профнепридатність?

У центрі цього хаосу стоїть фігура міністра оборони Михайла Федорова. ТЦК — це підрозділи, які напряму підпорядковані Міністерству оборони. Відповідно, кожна смерть за зачиненими дверима військкоматів — це пряма відповідальність очільника відомства.

Проте замість жорстких реформ, публічних трибуналів для катів у формі та тотального очищення структури, суспільство бачить від міністра лише дві реакції: глибоке мовчання або спроби заговорити проблему кулуарними звітами.

Коли ТЦК перетворюються на катівні, а молоді чоловіки виходять звідти вперед ногами — мовчання міністра стає співучастю.

Головні претензії суспільства до очільника Міноборони:
├── Повна бездіяльність у реформуванні методів мобілізації.
├── Відсутність реальних вироків для воєнкомів-садистів.
├── Фактичне покривання системних злочинів через кругову поруку.
└── Намагання перекласти відповідальність на "ексцеси на місцях".

Михайло Федоров мав стати реформатором, який принесе прозорість і діджиталізацію. Натомість ми бачимо, як цифровізація слугує лише ширмою для середньовічних методів «пакувальників», які відчувають абсолютний імунітет під крилом міністерства. Якщо міністр не здатний навести лад у власній структурі й зупинити вбивства в стінах ТЦК, постає логічне питання: чи відповідає він займаній посаді?

Висновок

Армія тримається на довірі та повазі. Але коли тилові структури починають діяти як каральні загони, знищуючи власних громадян без суду і слідства, вони підривають національну безпеку сильніше за ворожі ДРГ. Розслідування ДБР щодо смерті на Закарпатті має стати не просто черговою папкою в архіві, а початком кінця епохи безкарності ТЦК. І перші голови мають полетіти на самому верху — починаючи з кабінету міністра оборони. Суспільство більше не буде мовчати. Суспільство вимагає відповідей і вироків.